усіма способами

ОБ'ЄКТ ( від лат. objectus - предмет) - 1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність у яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'екта. О. зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється - перетворюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю О. є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як О. лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним О. є та частина природи, суспільства, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосередковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реальність, що існує сама собою, виступає лише потенційним О. Принциповим означенням О. є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаючи діяння суб'єкта, О. протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, належної організації предметної діяльності, застосування методів, що відповідають природі О., законам його розвитку та функціювання. Категорії О. і суб'єкта утворюють парну, біполярну категоріальну структуру "суб'єкт - О.", яка виражає сутність будь-якої людської діяльності. 2) О. у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія О. і суб'єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія О. і суб'єкта як предметних утворень, що впливають одне на одного предметним чином; взаємодія 0. й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення; відношення О. і засобів (методів) його освоєння; відношення О. і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу конституювання виокремлюють типи О.: а) За субстанційною основою та способами побудови - матеріальні О., що характеризуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, напр., будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; ідеалізовані О., що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйовані через сукупність своїх істотних - у даному конкретному відношенні - властивостей при відволіканні від інших, напр., будь-яка модель (зокрема, планетарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історична подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними О., напр., вода як О. фізики і вода як О. хімії; ідеальні О., що сконструйовані через одну або декілька реальних властивостей, взятих у крайній формі свого вираження, напр., абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують, проте мають відповідний аналог у реальності. б) За способами виокремлення та подання в системі знання - емпіричні О., конституйовані засобами чуттєвого споглядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, напр., будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні О., конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних предметів та явищ, напр., система, структура, біологічний вид, соціальна група, в) За способом побудови та рівнем віддаленості від реальної дійсності - конкретні О., що конституюються через велику, потенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікуються як індивідуальні утворення, локалізовані в просторі та часі, напр., Дніпро, Всесвіт, укр. народ, цей художній твір, той електрон; абстрактні О., що сконструйовані засобами абстрактного мислення шляхом відділення загальних властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у самостійну сутність. Ці О. не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерпретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, напр., числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, ментальність. Між окремими типами О. не існує різкого розмежування, отже, одному й тому самому визначеному О. можуть бути притаманні окремі риси кількох типів - ідеалізованого, теоретичного, абстрактного, завдяки чому утворюються класи проміжних або суміжних О. Залежно від ступеня узагальнення, абстрагування та ідеалізації утворюються різні рівні 0., що характеризуються різним ступенем віддаленості від об'єктивної реальності аж до появи гіпотетичних О. типу гравітона, уявних О. типу тих, що фігурують у мисленому експерименті, віртуальних 0., що конституюються засобами інформаційно-комп'ютерного моделювання, операціональних О. типу псі-функції в квантовій механіці О. нтологічна ідентифікація таких О. є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існування. Система О., з якою співвідноситься сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У функціональному відношенні всі типи О. мають однаковий статус, у пізнавальному— істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи О., його місця в пізнавальному процесі. 3) О. у логіці - одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-який предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. О. логічного мислення можуть виступати речі та їхні властивості, відношення між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної природи. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному О. відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає О. У формалізованих мовах система логічних О. та їхній характер, визначання умов їх існування задаються мовним каркасом. О. трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Константи означають одиничні О., змінні - їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу О. та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будови, в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовий рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і т.д., тобто 0. 1-го, 2-го, 3-го,..., n-го рівнів В. ідповідно розробляються засоби розв'язання проблеми існування. В теорії О. Мейнонга виділення та фіксація О. досягається через вказування на переживання - відчуття, уяву, мислення, бажання. Семантика можливих світів вибудовує конфігурацію системи логічних О. на основі модальностей та поняття моделі.

1) ( характер дій) way, method, manner, mode

2) тк. мн. способи, засоби means

3) грам. mood

4)

1) вся́ко; разли́чно, ра́зно

2) ( всеми способами) вся́чески

en\ \ [lang name="English"]betabrass, β-brass

en\ \ mat finish

en\ \ precipitated powder

en\ \ passivating

en\ \ polishing

en\ \ texture analysis

ВЗАЄМОДІЯ - філософська категорія, яка відображає особливий тип відношення між об'єктами, при якому кожний з об'єктів діє (впливає) на інші об'єкти, приводячи до їх зміни, і водночас зазнає дії (впливу) з боку кожного з цих об'єктів, що, в свою чергу, зумовлює зміну його стану. Дія кожного об'єкта на інший об'єкт зумовлена як власною активністю об'єкта, виявом його динаміки, так і реакцією об'єкта на дію інших об'єктів ("відгук" або "обернена дія") Ф. ундаментальне значення категорії В. для філософії і наукового пізнання зумовлене тим, що вся людська діяльність у реальному світі, практика, саме наше існування і відчуття його реальності (неілюзорності) ґрунтуються на різноманітних, передусім предметних В., які людина здійснює і використовує як засіб пізнання, знаряддя дії, спосіб організації буття. Спілкування, праця, володарювання, любов, гра є різними способами В. людини із світом та з іншими людьми. В історії філософії і науки категорія "В." набула істотного значення вже в Античності, передусім в космологічних концепціях (вчення Емпедокла, атомістика Демокрита й Епікура тощо). Однією з перших концепцій В. було вчення Геракліта про протилежності і боротьбу між ними. В філософії і природознавстві Нового часу провідне місце посідає ідея механічної В., що визначається законами механіки Ньютона. Поряд із цим виникли філософські вчення, що прагнули подолати механіцизм і спиралися на більш глибоке розуміння В. (монадологія Ляйбніца, натурфілософія ІПеллінга і Гегеля). Гегель підкреслив діалектичний характер В., відносність протиставлення активного і пасивного компонентів, причини і наслідку в процесі В. Поєднання гегелівської ідеї про фундаментальну роль протиріччя в світовому процесі із розумінням протиріччя як "взаємодії протилежностей" (Енгельс) привело до тлумачення В. як джерела саморуху і розвитку Н. аука XX ст. виявила широкий спектр різних типів В., які мають істотно немеханічний характер. У сучасній науці категорія "В." набула статусу одного з кардинальних принципів опису і пояснення явищ, задаючи парадигму побудови наукових теорій і наукової картини світу. (Напр., чотири фундаментальних типи В. у фізиці визначають багатоманітність усіх відомих фізичних явищ.) Це стосується не лише природознавства, а й соціогуманітарних наук. Поняття "соціальна В." і відповідна "парадигма взаємообміну" є центральними для низки соціологічних теорій XX ст. Особливого значення набуває мовно-комунікативна В., комунікація як засаднича в усіх видах соціальної В. і суспільного буття в цілому (комунікативна філософія Апеля, Габермаса, Риделя та ін.).

МЕНТАЛЬНІСТЬ (від. лат. mens (mentis) - спосіб мислення, склад душі) - характеристика специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб'єктів, що уособлюються певними соціокультурними феноменами. Зміст М. задається усталеними, карбованими історичним досвідом формами і способами виразу інтелектуальних та емоційних реакцій стереотипами поведінки, архетипами культури та соціопсихологічною налаштованістю соціальних суб'єктів. М. втілює свого роду "партитуру" нормальних життєвих сценаріїв, що забезпечують відтворення етнопсихологічної та соціокультурної специфіки певних соціумів. М. виступає як поєднуюча ланка між розвитком матеріальної цивілізації та духовним життям соціумів й суспільною психологією їх суб'єктів. При усій багатоманітності тлумачень М. під нею здебільше розуміють стійкі структури духовного життя, які утворюють певний "рамковий формат" сприйняття світу і визначають той чи інший спосіб дії. Поняття М. було введене у широкий науковий обіг істориками школи "Анналів" (від назви журналу, заснованого у 1929 р. Блоком та Февром) у значенні "духовних формацій" історичних спільнот, латентних, глибинних засад їх свідомого та несвідомого затвердження в унікальних формах буття. У вітчизняній літературі М. характеризується як рівень індивідуальної та суспільної свідомості, що втілює константи життєвих настанов і моделей поведінки, емоцій, налаштувань та культурних традицій певних соціумів.

ПРИВЛАСНЕННЯ - процес соціального формування, вдосконалення та відтворення суб'єктами життєдіяльності відносин власності (належності, володіння, розпорядження, користування). Здійснюється шляхом оволодіння і володіння соціальними суб'єктами об'єктом власності, набуття ними відповідних статусів власника і невласника та закріплення останніх у системі цінностей соціального престижу, у нормах права, моралі, звичаях, традиціях, стосунках влади. Детермінується - потребами самоствердження людських індивидів, їх груп у соціумі, спільноті, спільності, суспільстві з метою здобутися на визнання, престиж, славу, гідність, авторитет, соціальну індивідуальність; також способами його здійснення (влада, гроші, праця, підприємництво, гра, утриманство, спадщина та ін.). П. - антипод відчуження. Як атрибут людської життєдіяльності, П. виражає прагнення суб'єктів життєдіяльності до контролю над результатами своєї творчості, опредметнення власних сутнісних сил. Призначення П. полягає в стимулюванні цілісного освоєння людиною навколишнього світу, у наданні самій життєдіяльності людини осмисленого, а не лише доцільного характеру. У структурі форм людської життєдіяльності П. утворює реальні підстави для виникнення, утвердження та вдосконалення підприємництва. Завдяки П. здійснюються людські сподівання, а їхня чинність набуває статусу об'єктивності, унаочнюється. П. - це вміння людини надавати предметам соціальної реальності відповідної власної, персональної, індивідуалізованої форми Р. азом з тим у процесі П. суб'єкти життєдіяльності здобувають можливість піднестися над рівнем власного егоїзму з метою визначення "мого", "власного", "свого", "нашого", а також "чужого", "їхнього", "нічийного". У привласненні виражається спроможність людей (як окремих індивідів, так і соціальних груп, а також націй, народів, держави) до формотворчої діяльності, уміння дати раду результатам власної перетворювальної життєдіяльності, тобто не тільки володіти ними, а й нести за них відповідальність Я. к процес соціального формування, П. сприяє наданню соціальним зв'язкам і відносинам власної адекватної форми.

СУПЕРЕЧНІСТЬ - у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини - боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють С. формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не-А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних С. заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми - матерії, сутності - явищу, свободи - необхідності...). По відношенню до світу в цілому С. - це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини - об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах С. проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; С. (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи С., а в реальному процесі - зміна основи для її розв'язання. Поява С. в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "С." та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей С. відіграють роль джерела розвитку - тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані С. стають гальмом розвитку. Розв'язання С. відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання С. здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому С. втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії - у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються - в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються К. оли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, - і весь процес починається спочатку. С. у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. С. є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні С. означає: 1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів; 3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон С., називаються несуперечливими. Проникнення С. у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними.

Шинкарук, Володимир Іларіонович (1928, с. Гайворон Київської обл. - 2001) - укр. філософ, засновник Київської світоглядно-антропологічної школи З. акінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Докт. філософських наук (1964), чл.-кор. НАНУ (1969), академік НАНУ (1978), чл.-кор. AH СРСР (1981), згодом - іноземний член РАН. Од 1951 р. - асистент кафедри історії філософії, ст. викл., доцент, згодом - заступник декана історико-філософського ф-ту, з 1965 р. - декан філософського ф-ту, в 1967 - 1968 рр. - зав. кафедрою ун-ту. Од 1968 р. - директор Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, член редакційної колегії ж. "Питання філософії", у 1969 - 1971, 1979 - 1989 рр. та од 1995 р. - головний редактор ж. "Філософська думка". Од 1984 р. - голова правління тов-ва "Знання" (Україна), головний редактор двох видань "Філософського словника" (Київ, 1973, 1986) та "Філософсько-енциклопедичного словника" (2002). Засл. діяч науки і техніки України, лауреат Держ. премії України в галузі науки і техніки (1982). Перегляд традиційного філософування в руслі гуманізму пов'язаний у ІП. із прагненням занурити його в світову та вітчизняну філософську й культурну традицію і тим самим повернутися до втрачених можливостей, відродити духовний багаж, забутий у роки панування схоластичної державної ідеології. У шерезі фундаментальних досліджень, присвячених Канту, Гегелю, лівому гегельянству й подальшим інтерпретаціям діалектики, він розвивав оригінальну філософію людини, що дала поштовх сучасній укр. філософській антропології. Ш. - визнаний в Україні та поза її межами дослідник співвідношення онтологічного, логіко-гносеологічного та світоглядноантропологічного змісту філософії. Розглядаючи її як форму духовно-теоретичного самовизначення людини у світі, він сприяв подоланню спрощеності та лінійності тогочасного способу мислення, відродженню мисленевої культури, передусім - через надання філософському змістові марксизму статусу новоєвропейської "філософської автентичності" А. ктивно включившись у 50-х рр. у дискусію щодо предмета діалектики, Ш. обґрунтовує взаємозалежність онтологічного, гносеологічного та логічного її змісту, заперечує відособлення вчення про буття та про пізнання (полеміка між "онтологістами" й "гносеологами"), а також про природу та суспільство. Завдячуючи виведенню філософських уявлень про буття на рівень осмислення особливостей способу буття людини, а відношення мислення до буття - з більш широкого спектра відношенням людини до світу, філософія постає як передусім феноменологія людського буття. У 1967 - 1968 рр. Ш. розробляє масштабну науково-дослідну програму, яка започаткувала антропологічний поворот у вітчизняній філософії (перший абрис її викладено у доповідях з філософії права та про філософський гуманізм і проблему смислу людського буття на Міжнародному гегелівському конгресі (1966) і філософських конгресах у Відні 1967 р. й Парижі 1968 р.). Така світоглядно-антропологічна переорієнтація знаменувала поновлення філософсько-гуманістичних тенденцій вітчизняної філософської думки (Сковорода, Юркевич та ін.), перегукувалася з антропологічними вболіваннями відомих мислеників укр. діаспори (Кульчицький та ін.). Націленість на вивчення розмаїття способів людського самовизначення у структурі буття, особливостей світоглядної передумовності змісту і функцій філософського знання, етапів історичної генези світоглядної свідомості, її категорійної структури та співвідношення з іншими формами катетеризації задавала новий ракурс осмислення категорій - не тільки як засобів відображення та пізнання, а й форм самосвідомості і цілепокладання. Філософське вивчення феномена практичної життєдіяльності у структурі людського світовідношення сполучається із з'ясуванням її пов'язаності з формуванням світоглядних універсалій. Смисловим осердям такої переорієнтації філософії стає близький до сучасної феноменології концепт практично-духовного освоєння світу людиною. Досліджуючи єдність сутнісних сил людини - розуму, почуттів і волі, Ш. реабілітує принципово важливе для розуміння творчої природи свідомості поняття символічних форм світосприймання. Він вислідковує: ідеально-реальний характер предмета духовних почуттів, якісну своєрідність світоглядної ідеї як ідеалу, пов'язаного з уявленнями про майбуття та способами прилучення до нього, світоглядні форми його сприймання (мрія, віра, надія, любов, святість). Ш. ініціював спрямування антропологічно зорієнтованої філософії на осмислення суспільно-культурних явищ, пов'язаних із науково-технічною революцією. Ще у 70-ті рр. він обстоював персоиалістичну тезу про те, що критерієм ефективності певного типу суспільства є його людиностимулюючі потенції. З'ясування суперечливості людської діяльності виводить філософа на вивчення людинотворчих функцій культури та особливостей останньої як світу національного буття у його взаємодії з вселюдськістю. У загальнометодологічному плані філософський розмисл Ш. еволюціонував від "есенційної" діалектики Гегеля - до екзистенційної діалектики К'єркегора, від ідеї "родової всезагальності" до "індивідуальної тотальності".

[br]

Осн. тв.: "Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля" (1964); "Теорія пізнання, логіка і діалектика І. Канта" (1974); "Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання" (1977); "Методологічні засади філософських учень про людину''//Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми (2000); "Діалектика і традиційні та нові підходи"//Філософсько-антропологічні студії (2001); "Розум, свобода та долі діалектики" (2001).